§11

Вінниця в роки Другої світової війни

Причини Другої світової війни?

Плани нацистської Німеччини щодо України?

Форми Руху Опору в роки Другої світової війни, які використовували народи поневолених країн в боротьбі з нацистами і фашистами?

Терміни: «новий порядок», Голокост, колабораціонізм?

Люди в історії міста

Німецький окупаційний режим у Вінниці (19.08 1941- 20.03.1944рр.): особливість і наслідки.

22 червня 1941 року нацистські війська Німеччини напали на СРСР.

Т-34 1941 року

Вже в перші дні війни Вінниччина стала прифронтовою. З оголошенням військового стану та мобілізації до армії на Вінниччині спішно створювалися мобілізаційні збірні пункти. Для боротьби з ворожими диверсантами-парашутистами, а також охорони важливих господарських та військово-оборонних об’єктів у місті був сформований, переважно з цивільного населення, винищувальний батальйон з 300 бійців. На підприємствах утворювали групи сприяння винищувальному батальйону. Бійці допомагали розчищати руїни, транспортувати поранених у шпиталі та лікарні, ховали вбитих. Більшість бійців не мала бойового досвіду, не вистачало озброєння, однак вони загалом виконували своє завдання. З наближенням лінії фронту частина бійців винищувального батальйону влилася в ряди діючої армії, підпільних груп та партизанських загонів.
З початком війни перебудовували свою роботу підприємства, транспорт, установи, переходили на воєнний лад. Робочі місця тих, хто пішов на фронт, займали жінки, підлітки та пенсіонери.
Вінничани розпочали евакуювати у східні райони країни матеріальні цінності, устаткування найбільш важливих промислових підприємств. Однак через відсутність завчасно складених планів та стрімке просування військ ворога завершити евакуацію в місті не вдалося. Було лише частково демонтовано і вивезено обладнання суперфосфатного заводу, взуттєвої фабрики та деяких інших підприємств і установ міста. Все, що не встигали вивезти, підлягало знищенню.
З перших днів війни цивільне населення міста надавало посильну допомогу фронту. Вінничани брали участь у будівництві навколо міста оборонних споруд, несли службу в загонах протиповітряної оборони, а ще передплачували облігації державних воєнних позик, вносили кошти на бойову техніку і озброєння, допомагали облаштовувати госпіталі, ставали донорами. У місті, на залізничному вокзалі та в інших місцях транспортування поранених бійців з передової лінії фронту в тилові госпіталі були розгорнуті перев’язочно-харчувальні пункти, санітарні пости. Жінки розносили їжу, вмивали поранених, перев’язували рани, допомагали писати листи рідним. Під час боїв за Вінницю, часто ризикуючи життям, жителі підбирали на полі бою поранених і забирали їх до своїх домівок.

Вінниця, Замостя. Липень 1941 року

13 липня 1941 р. було створено групу військ для оборони Вінниці. Очолив її генерал-майор В. Б. Владимиров. 15 липня танкові і механізовані частини 17-ї німецької армії, подолавши оборону військ Червоної Армії, рушили на Вінницю, її передові частини рухалися між колією Південно-Західної залізниці і Барським шосе. Для прикриття Вінниці було створено лінію оборони від П’ятничанського лісу до Луки-Мелешківської, Хижинець.
Незважаючи на героїзм захисників, 19 липня 1941 р. гітлерівці окупували (тимчасово захопили) Вінницю, встановили свою владу, порядки.

20 липня 1941 року. Німецькі штурмові підрозділи на вул. Соборній. Навпроти 2-ої школи.

Вже 21 липня 1941 року було сформовано тимчасове міське самоврядування (з листопада 1941- управа), яке очолив професор медінституту О.Савостьянов.
Дії управи, її очільників були спрямовані на відновлення життєздатності міста, забезпечення роботою місцевого населення. Наслідки встановленого окупантами режиму , масові розстріли людей, свідчать про те , що всі діяння очільників управи є не що іншим як колабораціонізм.
Місто не зазнало значних руйнувань, а тому окупаційний режим відразу взявся відновлювати господарські об’єкти, які були важливі для підтримки сил німецької вояччини: м’ясокомбінат, макаронна фабрика, цукеркова фабрики, спиртзавод, авторемонтний завод, електростанція, ткацькі цехи. Була дозволена індивідуальна трудова діяльність майстерень, які обслуговували населення, німецьких військових. Відновлювали роботу лікувальних установ, закладів освіти.

Липень 1941-го. Німецький танк біля Старогородського мосту

Побоючись більше за власне здоров’я, окупанти запровадили вакцинацію вінничан проти тифу, дифтерії, дизентерії, проводили протималярійні роботи. Про те, що окупанти готувалися назавжди тут осісти, свідчить той факт, що вже в 1942 році здійснили грошову реформу, встановили нові податки, залишивши до того ж всі радянські. Був запроваджений поземельний, одноразовий національний податок — 30 крб. з кожного чоловіка віком від 18 до 60 років, жінок від 18 до 55 років, оборотний податок від усіх угод, від доходів, податок на утримання гігієнічних уряджень, на підтримку народного здоров’я.Оподатковувалися квартири в розмірі платежів від 1,1 крб до 0,8 крб за один квадратний метр.Підприємці , які взяли на роботу єврея, сплачували податок від різниці між заробітною платою єврея і українця (зарплата євреїв була значно нижчою). Було запроваджено обов’язкове страхування. Всі ці кошти йшли на утримання німецької армії.Також населення в обов’язковому порядку відпрацьовувало шість днів на рік, ремонтуючи мости, шляхи.

Зруйнований міст через острів Кемпа

Зібрані кошти влада не спрямовувала на утримання полонених, тому дозволила місцевому населенню допомагати полоненим продуктами, одягом. Найбільше зусиль приклали релігійні громади. З листопада 1941 по червень 1942р. вінничани зібрали для військовополонених 62258 крб., 10235 кг продуктів, 2725 предметів одягу. Це дозволило хоча б в незначній мірі полегшити перебування в полоні. Полоненим допомагали також жителі навколишніх сіл.

Радянські полонені солдати у Вінниці, липень 1941

За нової влади розпочалася «українізація» освіти.В школах зі стін зникли портрети Сталіна, натомість висіли портрети Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського. Підручники 1937-1938 років вилучалися. В школах вивчали Закон Божий, поглиблено українську та німецькі мови.Вивчення історії та географії України заборонили. Слід віддати належне вінницьким вчителям, які за цих умов вирішили більше уваги приділити урокам співів, де учні могли б більше дізнатися про історію і географію України з її народних пісень. Навчання було платним: 1-4-і класи платили 100 крб. на рік , а 5-7-і — 200 крб. на рік. Платним було навчання в технікумах , інститутах, навіть на заочних відділеннях. Для студентів-сиріт відділи опіки закладів могли прийняти рішення про переведення їх на пільгове навчання.
Влітку 1942 року рейхсканцлер Борман, перебуваючи у ставці під Вінницею, не оцінив старання нової влади, бо вважав що слов’яни — це лише дешева робоча сили для Третього рейху, а тому достатньо їм читати і писати, а кількість населення треба «регулювати» (винищувати) і питанням охорони їх здоров’я не варто займатися. З 1943 року технікуми, вузи, а згодом частина шкіл у місті закриваються.

Рейхканцлер Мартін Борман

Німецька влада дбала про свій відпочинок, а тому в роки окупації працювали два кінотеатри, казино, більярд, музей, з яких вони намагалися поцупити найцінніші експонати. На сцені місцевого театру йшли вистава М.Кропивницького «Дай серцю волю — заведе в неволю», балет «Бахчисарайський фонтан», опера «Травіата». З гастролями приїздили до Вінниці актори із Києва.
Відновило роботу міське радіо, де передавалася інформація про успіхи німецької армії. Слухати радіо вдома можна було лише за спеціальним дозволом. Виходила місцева газета «Вінницькі вісті», редактором якої був спочатку письменник Ігор Костецький, а згодом Михайло Орест. В газеті друкувалися статті з фольклору, про діячів національного руху.

Газета «Вінницькі вісті» виходила у Вінниці у 1941–1943 роках двічі на тиждень.


Ігор Костецький


Микола Зеров (псевдонім — Михайло Орест)

Окупаційну владу не турбувало питання національно-культурного відродження, а тим паче — створення Української суверенної держави. Всі свої заходи вони спрямовували на формування у свідомості громадян рабської покірливості, ненависті до всього радянського. Тому й не дивно, що вінничани, які постраждали від репресій НКВС, отримували матеріальну і грошову допомогу, а в умовах продовольчої кризи були запроваджені продовольчі картки для різних категорій населення. На продовольчу картку робітник отримував щоденно 200 грамів хліба і 2 кг крупів на місяць. Про 106 дітей дитячого будинку і військовополонених ніхто не турбувався. Найвразливішою подією Другої світової війни, про яку заговорив світ, стали розкопки в 1943 році могил з масовими захороненнями жертв розстрілів НКВС в 1937-1938 роках.

Опізнання тіл рідними і близькими загиблих. Вінниця, 1943 рік


Німецький офіцер біля тіл жертв НКВД, 1943 рік


Монумент жертвам сталінського терору 1937–1938 років у Вінниці.

Місця поховання були розкопані в парку відпочинку, за сучасним універмагом, ближче до лікарні ім.Пирогова, та Долинки.Сліди злочину влади побачили не лише місцеві жителі, а й представники міжнародної комісії із 15 країн світу. Відбулося до 20 похоронів останків жертв режиму. В такий спосіб ворог намагався приборкати опір режиму, викреслити з пам’яті жителів сліди власних злочинів.Коли ж прийшло довгоочікуване звільнення, жінок , які упізнали в останках жертв своїх рідних, розстріляли загони «Смершу».
Нацисти, терплячи поразки на радянсько-німецькому фронті, прагнули в будь-який спосіб мати в особі мирного населення своїх союзників. Але невдовзі вони почали звільняти керівників місцевої управи, проводити арешти інтелігенції, закривати освітні заклади, запровадивши воєнний стан.
Найжахливішим проявом нацистської окупації було масове винищення населення України. В місті та його околицях окупанти створили кілька концентраційних таборів, в яких утримували військовополонених. 24 липня 1941 року всіх поранених з лікарень міста перевезли до госпіталю для військовополонених, де від катувань, хвороб та голоду щодня вмирали сотні людей.
На дверях кінотеатрів, ресторанів, інших закладів з’явилися таблички «Тільки для німців». Тих, хто це порушував, розстрілювали на місці.

Табличка на трамвай у Варшаві «Тільки для німців»

Фашисти розстріляли 29 липня 1941 р. 25 заручників в кар’єрі цегельного заводу; в серпні — 350 мирних мешканців у П’ятничанському кар’єрі; 13 вересня було знищено 1200 чоловік за селом Шереметка (Пирогово). 19 вересня німецька жандармерія вчинила першу масову облаву на городян, внаслідок якої близько 10 тисяч чоловік було розстріляно в П’ятничанському лісі.
Винищуючи людей різних національностей — українців, росіян, поляків та інших, нацисти в першу чергу жорстоко вбивали євреїв і циган.

Страта євреїв нацистами. Україна, 1941 р.

У листопаді гестапо заарештувало і розстріляло кілька учасників підпільної групи вінницького водоканалу. 16 квітня 1942 р. нацисти провели чергову велику облаву. Результатом її став розстріл 15 тисяч чоловік. Восени 1941 р. і початку 1942 р. було страчено і отруєно 1800 психічно хворих людей, які перебували в лікарні № 4 де потім були облаштовані тимчасова ставка Гітлера та казино для офіцерів.

Залишки ставки Гітлера «Вервольф»

Особливого характеру окупаційний режим набув з появою у Вінниці польової воєнної резиденції. В кінці 1941 р. в лісі поблизу сіл Стрижавки і Коло-Михайлівки посиленими темпами почали споруджувати ставку Гітлера. На важких роботах, зв’язаних з підземними спорудженнями, використовувалася праця військовополонених. За деякими даними на будівництві в різний час було зайнято майже 10 тисяч військовополонених. Після завершення будівництва, щоб приховати таємницю об’єкту «Вервольф», військовополонені були вивезені з території ставки. Їхня доля невідома. До двох тисяч страчених та померлих від голоду, фізичного виснаження і хвороб полонених фашисти прикопали неподалік в силосних ямах.

Вхід у бункер «Вервольф»


Речі, що знайшли місцеві мешканці на місці ставки «Вераольф»


Схема центральної зони ставки Гітлера «Вервольф».
1. Басейн. 2. Кінотеатр (недобудований). 3. Будинок Бормана . 4. Будинок стенографісток. 5. Будинок Гітлера. 6. Казино. 7. «Чайний» будиночок. 8. Будинок особистих ад’ютантів. 9. Будинок генералів. 10. Готель, секретарі. 11. Будинок преси. 12. Будівництво нового готелю. 13. Вузол зв’язку. 14. Сауна, перукарня. 15. Загальний бункер. 16. Ад’ютанти. 17. Командування Вермахту. 18. Командир сухопутних військ. 19. Служба безпеки. 20. Прислуга, ординарці.


Гітлер у ставці «Вервольф»


У житловому будиноку Гітлера.Відкритий камін. Ставка «Вервольф», липень 1942

Життя мешканців міста Вінниці та його околиць усіляко регламентувалося окупаційною владою. Паспортно-реєстраційні відділи міської управи проводили облік населення. Так на 1 січня 1942 року у місті було зареєстровано 35618 жителів 35 національностей. Таємна польова поліція організувала спеціальні комендатури і ретельно перевіряла місцевих жителів. Їх похатно обліковували, дощечки із прізвищами вивішували на дверях помешкань, кожному, починаючи з 14 років, видавали документ-перепустку, а також запровадили комендантську годину: з 22 до 6 години ранку заборонялося ходити вулицями міста. Заборонявся також переїзд з міста в інші населені пункти без спеціального дозволу властей. Особи, які порушували цей «новий порядок», піддавалися суворому покаранню аж до розстрілу. За дотриманням цих вимог стежили військові та цивільні пости, моторизована та кінна жандармерія.
Для допитливих краєзнавців

Опір окупантам.

З перших днів окупації населення міста вдавалося до опору нацистським завойовникам. Активно боролися учасники радянського і націоналістичного руху опору.

Розгортання руху Опору в Україні

Утвердження окупаційної влади розпочалося з репресій проти учасників руху Опору. Через реєстрацію населення міста нацисти виявляли комуністів, комсомольців, партизанів і підпільників, безжально їх катували і страчували як військових злочинців. На них не поширювалися норми міжнародного права щодо військовополонених. Шляхом насильств та розправ фашисти розраховували залякати людей, зламати їхню волю до опору, примусити скоритися.
Незважаючи на це, у місті виникали підпільні організації і групи. У грудні 1941 р. було створено невелику підпільну групу з колишніх військовополонених під керівництвом І. Бендерського, при облспоживспілці під керівництвом П. П. Павлова, виникають підпільні групи: на м’ясокомбінаті під керівництвом І. В. Рибалки (Колпакова); на залізниці — у складі Л. І. Гречки, О. В. Кокорєва, М. П. Коваленка; на електростанції — В. І. Войшвила (Орловського), в залізничних майстернях — Т. Т. Хіміча. Всього на кінець 1941 р. у Вінниці було створено 17 підпільних організацій та груп. Підпільники поширювали листівки, готували посвідчення для колишніх військовополонених, маючи радіоприймач, слухали зведення Радінформбюро і переказували їх мешканцям міста, збирали і передавали партизанам одяг, медикаменти інші речі.
Найактивнішою у Вінниці була підпільна організація, яку очолив І. В. Бевз. Штаб-квартира організації знаходилася у приміщенні на вулиці Депутатській.

Меморіальна дошка на будівлі Вінницького літературно-меморіального музею М. М. Коцюбинського, що по вулиці І. Бевза (колишня Депутатська вулиця)

Активними помічниками І. В. Бевза були Семен (Всеволод) Левенець, Ігор Войцехівський, Валентина Любимова, Наталія Медвідь та інші. На початку 1942 р. до цієї групи приєдналася Лариса Ратушна. Войцехівський і Ратушна проводили агітацію серед молоді, займалися виготовленням фальшивих німецьких документів, розповсюдженням листівок. І. В. Бевз і С. С. Левенець налагоджували зв’язки з патріотами на підприємствах і в установах міста, з підпіллям в районах Вінницької області, формували підпільні групи. Серед них виділялась підпільники під керівництвом М. М. Павлишина, які організовували втечі військовополонених, переховували, лікували їх та переправляли до партизанів.
Наявність біля Вінниці ставки «Вервольф» ускладнювала діяльність вінницького підпілля, адже місто було наповнене есесівцями, гестапівцями, жандармерією, каральними загонами, шпигунами. Незважаючи на це, опір окупантам не припинявся.

Оперативна нарада генерал-лейтенанта Аксель Ерік Хайнрікс. Серпень 1942 року

У Вінниці діяла також група з 12 підлітків на чолі з вчителем історії П. П. Мельником. Юні патріоти Всеволод Семенець, Юрко Курій, Сергій Можаров, Борис Лук’янівський, Анатолій Родан, Володимир Михайлов, Анатолій Медведев, Реджик Жуковський та інші члени групи розклеювали листівки, викрадали зброю, боєприпаси, продукти харчування, медикаменти і передавали їх партизанам. Наприкінці 1943 р. члени групи залишили місто і влилися в партизанський загін імені Богуна. У партизанській боротьбі загинули Мельник, Семенець, Курій. Був розстріляний гестапівцями Лук’янівський.

Командири куреня ім. Богуна. 1944 рік

На початку 1943 р. виникла підпільна група при управлінні вузькоколійної залізниці на чолі з П. Г. Старичеком. Підпільники, маючи зв’язок з організацією «Україна», допомагали транспортувати листівки зі зведеннями Радінформбюро, організовували акти саботажу і перешкоджали вивезенню до Німеччини зерна, цукру та інших матеріальних цінностей. На початку 1944 р. спалили дерев’яний міст на 61 кілометрі залізниці.
Підпільники міста налагодили зв’язок з партизанським з’єднанням Д,Медведєва, що діяло на Рівненщині.Восени 1943 р. до Вінниці був відряджений Г.П.Калашников (Поліщук) для налагодження зв’язку з підпільними групами та їх об’єднання. Калашникову вдалося зв’язатися з декількома підпільними групами. У боротьбі проти окупантів активну участь брали медичні працівники, що залишилися у місті. Серед них були професори Ф. М. Гуляницький, М. М. Кононенко, С. П. Белканія. На початку 1944 р. багато вінницьких підпільників влилося в партизанські загони.

Іван Бевз, керівник радянського підпілля у Вінниці 1941-42 рр. під час німецької окупації, Герой Радянського Союзу

Іван Васильович Бевз (1903-1943) народився 17 серпня 1903 року в Краснодарському краї (Росія). Служив в Червоній Армії, а після демобілізації в 1927-1929 роках працював в Жмеринці на комсомольській роботі, а з 1929 року — на партійній роботі у Вінниці, Могилів-Подільському. З 1937 року до 1941 року був директором Вінницького драматичного театру, а згодом директорм обласної бібліотеки. Напередодні окупації був залишений для керівництва підпіллям. Один із фактів його біографії — виключення із партійних рядів в період партійних чисток — прислужився для підпільної роботи в окупованому місті. Після окупації міста 19 липня 1941 року очолювана ним бібліотека ім. Н.Крупської, в якій працювали люди, яким довіряв Іван Васильович, стала осередком вінницького підпілля.

Відвідувачі бібліотеки імені Н. Крупської

Організація фактично очолила керівництво підпільними групами міста, яких вже на 1942 рік було 17. Підпільники мали радіоприймач. Інформацію про події на радянсько-німецькому фронті поширювали у видрукуваних листівках серед жителів міста, навколишніх сіл. Організовували втечі полонених, викрадали збою в окупантів, яку передавали в партизанські загони, спалили склад м’ясокомбінату із готовою продукцією для німецької армії.В липні 1942 року Іван Васильович Бевз був заарештований, а в 1943 році окупанти його розстріляли. В 1965 році посмертно І.В.Бевзу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ляля Ратушна — українська радянська підпільниця, у роки Другої Світової війни учасниця Вінницького підпілля, Герой Радянського Союзу (посмертно)

Ляля (Лариса Степанівна) Ратушна (1921-1944) народилася 9 січня 1921 року в Тиврові. Лариса по закінченню школи стала студенткою механіко-математичного факультету Московського університету, Коли розпочалася війна, пішла на курси медсестер, а по закінченні їх — добровольцем на фронт. Брала участь в обороні Москви. Згодом потрапила в полон, але втекла і на початку 1942 року добралася до Вінниці. За допомогою Ігоря Войцехівського, з яким вчилася в одній школі, зв’язалася із підпільною організацією,очолюваною І.Бевзом.В організації вона виконувала відповідальні доручення підпілля та командування партизанських загонів.Восени 1942 року Ратушна була заарештована й відправлена до гніванського концтабору — табору смерті, з якого їй дивом вдалося вирватися.
Отримала непросте завдання — роздобути друкарський шрифт.

Друкарська машинка і набір шрифтів, якими користувалися підпільники.

Старанням Лялі підпільники організували друкарню «Україна», яка так і не була викрита ворогом до кінця війни. В ній було надруковано понад 70 тисячлистівок, зведень Інформбюро, звернень до населення.

Будинок № 8 на провулку Фрунзе, де в роки війни містилася підпільна типографія «Україна».


Одна з листівок, випущених підпільною друкарнею «Україна», сповіщає населення про наступ радянських військ по всьому фронту.

За 2 дні до жаданого звільнення міста — 18 березня 1944 року — Лариса Ратушна загинула. В 1965 році їй посмертно було присвоєно почесне звання — Герой Радянського Союзу. 9 травня 1979 року бронзове погруддя мужньої героїні встановили перед міським Палацом дітей і юнацтва, який носить її ім’я.У місті одна з вулиць, теплохід, що курсує водами Бугу, названі на честь відважної підпільниці.
Павло Мельник народився 26 грудня 1919 року в селі Слобода — Дашковецька вінницького району. В 1935 році закінчив Майдан-Юзвинецьку школу. Навчавя в педагогічному інституті на історичному факультеті.
Війна застала його у Вінниці, де він створив молодіжну підпільну групу з вінницьких школярів-підлітків. Їх було 12. Вони діяли за планом, який ретельно розробляв Павло Мельник. Підпільники викрадали у ворога зброю, боєприпаси, які передавали партизанам, розклеювали листівки, карикатури, звільняли від німецької каторги бранців.Діяли переважно під час комендантської години, коли заборонялося цивільному населенню пресуватися містом.Всього хлопці викрали 45 автоматів, 4 кулемети, 60 гвинтівок, 250 ручних гранат, 4 тисячі патронів, 30 комплектів німецького одягу. Все це передавали партизанам.Коли влітку 1943 року розпочалися облави, схопили Бориса Лук’янівського, Володимира Оксійчука.

Стенд у бібліотеці Н. Крупської, присвячений героям Вінницького підпілля, «Їх подвиги в пам’яті вічні, прославлені їх імена». 1970 рік.

Після жорстоких катувань Бориса стратили, Володі підпільники допомогли втекти. Коли над організацією нависла небезпека , підпільники приєдналися до партизанів. Павло Мельник став комісаром партизанського загоні імені Богуна. Помер 7 лютого 1944 року від важкого поранення в с. Дубівка Тростянецького району. Поховали на сільському кладовищі, а в 1975 рці перепоховали у сквері Вічної слави. За мужність і героїзм нагороджений посмертно орденом Вітчизняної війни І ступеня.
Юрій Курій народився 8 травня 1927 року у Вінниці. З родиною 8-річним хлопчиком переїхав до Іркутська.Мав неабияки здібності до малювання. Коли помер його батько, Юрій повернувся з мамою і бабусею до Вінниці. Навчався в середній школі № 7 , продовжував розвивати свої художні здібності і досяг вагомих успіхів. На республіканській виставці робіт юних художників в 1939 році журі надало йому рекомендації для вступу до Київської художньої школи.За певних життєвих обставин сімя переїхала до Житомира. Війна застала хлопця у Вінниці, куди він приїхав на канікули до родичів. Мати врятувала сина від відправки на примусові роботи до Німеччини.

Всеволод Семенець, юний підпільник

У місті зустрівся зі своїм однокласником Всеволодом Семенцем, який познайомив його з членами підпільної організації, очолюваної Павлом Мельником. Їх було 12 — сміливих і безстрашних, які викрадали з німецьких машин зброю, боєприпаси, розповсюджували листівки, звернення до населення, а Юра до того ж щей малював карикатури на окупантів, їхнього фюрера. У грудні 1943 року хлопці перебралися у Чорний ліс до партизанів. В одному із боїв 15 січня 1944 року Юрій Курій загинув у перестрілці з ворогом біля с.Левківці Тульчинського району.Там його і поховали. В 1975 році його прах перенесли і поховали в сквері ім.Козицького.Посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.


Меморіал Слави. Вінниця

У Вінниці з моменту її окупації розгорнула свою легальну діяльність націоналістична гілка Руху Опору, яка зводила свою роботу на початку війни до пропаганди боротьби за створення Української держави.
Переважно студенти медичного і педагогічного інститутів, об’єднані в СУНС («Союз українського націоналістичного студентства») проводили просвітницьку роботу національно-патріотичного змісту: друкували тижневик «Вісник студенства», створювали драмгуртки, хорові, музичні колективи, відзначали визначні події історії України, зокрема вшанування героїв Крут, читали лекції з історії України, займалися спортивно-військовим вишколом молоді.

Виготовлення підпільних видань


«За що борються українські повстанці?» Листівка УПА.

Та коли пропаганда національної ідеї вийшла за межі інтересів окупаційної влади і набула опозиційного характеру (виготовлення фальшивих документів, звільнення полонених, викрадення зброї тощо) розпочалися арешти членів СУНСу: Бориса Левковича, Ірини Підлужної, студентів-активістів, працівників міської управи, які підтримували оунівців і, навіть, акторів місцевого театру. Вважають, що не обійшлося без провокатора-зрадника, який добре знав не лише активістів, а й конспіративну мережу.

Полонені бійці УПА перед стратою

Навесні 1943 року оунівське підпілля у Вінниці було фактично знищене. Хто вцілів — приєднався до збройного загону УПА на Вінниччині під проводом «Батька» — Омеляна Грабця.

Омелян Грабець


Українська народна міліція м. Рівне, 1941 рік. Посередині — Омелян Грабець — «Батько», в подальшому один з командирів УПА-Південь.

Воювали оунівці із окупантами, бійцями Червоної Армії, радянськими партизанами. Ті, хто вцілів після визволення, були заарештовані і відбували покарання в таборах ГУЛАГу.

Звільнення Вінниці від нацистських загарбників.

В грудні 1943 року в ході бердичівсько-житомирської операції розпочалося звільнення Вінниччини.
Німецьке командування очікувало головного удару Червоної армії в напрямку Вінниці і стягувало в цей район найбільш боєздатні частини. На підступах до міста фашисти облаштували систему інженерних перешкод: мінні поля, протитанкові рови, доти, дзоти, а щоб прикрити свій фланг від раптового удару, підірвали греблю. Гебельс навіть заявляв, що Південний Буг — це малий Дніпро, неприступна лінія оборони німецької армії. Фашисти розраховували тут надовго затримати радянські війська.

Форсування Південного Бугу у березні 1944 року. Район Староміського мосту

Фактично визволення краю, Вінниці розпочалося з Погребищенського району, тому що в той час не було визначено обмежень території міста. Участь у визволенні брали 6 загальновійськових, 5 танкових, 2 повітряних армії, майже півмільйона радянських воїнів. Пліч-о-пліч з ними воювали бійці і командири Першої чехословацької бригади під керуванням майбутнього президента Чехословацької республіки Людвика Слободи. Допомагали народні месники, місцеве населення.
4 березня 1944 року розпочалася проскурівсько-чернівецька наступальна операція І Українського фронту.14 березня 1944 р. основні сили 38-ї армії (командувач — генерал-полковник К. С. Москаленко) з рубежів Богданівки, станції Липовець, Володимирівки, Мервина, Лопатинки розпочали наступ на захід. Перед початком наступу частини 227-ї штурмової авіаційної дивізії під прикриттям винищувачів здійснили три нальоти на ворожий аеродром в районі Вінниці.

Генерал-полковник Кирило Москаленко
Реактивна установка БМ-13 «Катюша»
Вінницю визволяли з’єднання і частини 38-ї армії: 74-ий стрілецький корпус (генерал-лейтенант Шевердін Ф. Ю.) у складі: 183-я стрілецька дивізія (полковник Василевський Л. Д.), частина сил 241-ої стрілецької дивізії (генерал-майор Арабей П. Г.), 101-й стрілецький корпус (генерал-лейтенант Голубовський В. С.) в складі: 70-а гвардійська стрілецька дивізія (генерал-майор Гусєв І. А.), 211-а стрілецька дивізія (генерал-майор Кичаєв М. О.), 221-а стрілецька дивізія (полковник Кушнаренко В. М.), 1890-й самохідний артилерійський полк (підполковник Валиков С. Ф.), 1899-й самохідний артилерійський полк (майор Виноградов М. К.), 15-а окрема штурмова інженерно-саперна бригада (полковник Алексеев М. І.)

Бійці 241-ї дивізії під час боїв за Вінницю

Однією з перших на східну околицю Вінниці 16 березня вийшла 183-а стрілецька дивізія. В ніч на 17 березня німці залишили вокзал, щоб унимкнукти повного оточення.

Район залізничного вокзалу, березень 1944 року

Вранці військові частини рушили до центру міста. Вийшли до Південного Бугу в районі П’ятничан, очистили Старе місто і на південь від Вінниці зайняли плацдарм на правому березі ріки, біля населеного пункту Сабарів.

Вуличний бій в центрі міста, 20 березня 1944 року

На цей час головні сили 305-ї стрілецької дивізії форсували Південний Буг північніше Вінниці, вийшли на шлях Вінниця — Проскурів (сучасне м. Хмельницький). Під натиском військ 74 стрілецького корпусу в ніч на 20 березня 1944 р. німецьке командування, побоюючись оточення, змушене було розпочати відведення своїх військ з Вінниці на південний захід. Вранці 20 березня 1944 року Вінниця була повністю звільнена від ворога.

Червоний прапор, вивішений після визволення Вінниці

Двома наказами Верховного Головнокомандувача (від 23 березня № 069 і від 24 травня № 0135) були присвоєні почесні найменування «Вінницьких»: 241-ій стрілецькій дивізії, 1899-му самохідному артилерійському полку, 1900-му самохідному артилерійському полку (підполковник Коротких С. Ф.), 269-му винищувально-протитанковому артилерійському полку (підполковник Фролов К. О.), 1663-му винищувально-протитанковому артилерійському полку (підполковник Хмарський Ф. 3.), 15-ій окремій штурмовій інженерно-саперній бригаді, 130-му окремому полку зв’язку (підполковник Арсеньєв О. О.), 5-му штурмовому авіаційному корпусу (генерал-майор авіації Каманін М. П.), 39-ій гарматній артилерійській бригаді (полковник Раковин С. В.), 1247-му гарматному артилерійському полку (підполковник Янович Б. В.), 1251-му гарматному артилерійському полку (підполковник Завгороднєв Ю. М.).
За доблесть і мужність, проявлені в боях за визволення Вінниці, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 березня 1944 р. були нагороджені: орденом Червоного Прапора — 305-а стрілецька Білгородська дивізія, 183-я стрілецька Харківська дивізія, 211-а стрілецька Чернігівська дивізія, 221 стрілецька Маріупольська дивізія, 1890-й самохідно-артилерійський Барвінківський полк, орденом Богдана Хмельницького II ступеня −70-а гвардійська стрілецька Глухівська ордена Леніна, двічі Червонопрапорна дивізія.
Сто тридцять п’ять вінничан за період війни удостоєні найвищого звання «Герой Радянського Союзу». Двоє подолян стали Двічі Героями.

Георгій Тимофійович Береговий — льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу


Кирило Семенович Москаленко — радянський військовий діяч, двічі Герой Радянського Союзу

Військам, які брали участь у визволенні Вінниці, наказом Верховного Головнокомандувача від 20 березня 1944 р. було оголошено подяку і в цей же день о 21 годині Москва салютувала військам 1-го Українського фронту 20-ма артилерійськими залпами із 224 гармат.

Радість і смуток Перемоги.

Весною 1945 р. радянські війська з кривавими боями дійшли до столиці Німеччини — Берліна. Німеччина та її союзники зазнали поразки.
На честь перемоги 9 травня 1945 р. — перший наступний день після закінчення війни, оголошено великим святом — Днем Перемоги.Звістка про очікуваний мир сколихнула місто. Яків Поляховський у книзі «Світ, у якому я живу» писав: «Люди підходили до привокзального майдану. Надійшов фронтовик, виписаний з місцевого шпиталю. Люди підхопили його на руки і стали підкидати догори. Було чути, як на його грудях дзвеніли медалі. Плакали жінки, незнайомі люди ляскали один одного по плечах, збуджено говорили, обнімаючись».
Страхітливі сліди залишила війна на нашій землі. Вінниця лежала в руїнах, не було води й світла, із 64 промислових підприємств тільки 10 могли частково випускати продкцію. 10 великих підприємств були зруйновані на 50-95 %, майже 20 — від 20 до 35 %.
В руїнах лежали суперфосфатний завод і моторемонтний заводи, швейна і макаронна фабрики, хлібозавод № 2, приміщення залізничного вокзалу, двох інститутів — педагогічного і медичного, трьох технікумів, шістнадцяти шкіл, шести дитсадків та трьох дитячих ясел.

Руїни суперфосфатного заводу


Зруйнована будівля школи № 8 у березні 1944 року


Зруйнований залізничний вокзал у Вінниці, 1944 рік

На згарища перетворилися оперний театр, обласна бібліотека ім. Тімірязєва та дитяча бібліотека, кінотеатр «КІМ», готель «Савой», обласна лікарня ім. Пирогова, будинок Червоної армії .

Розграбована експозиція краєзнавчого музею у Вінниці


Спалений німцями при відступі Вінницький театр, 1944 рік


Готель «Савой» у Вінниці, 1944 рік


Зруйноване приміщення бібліотеки імені Тімірязєва. 1944 р


Дім офіцерів у Вінниці, 1944 рік

Були спалені мости через Південний Буг, зруйновані житлові будинки. Із 6002 будинків вціліли лише 1881. Прямі збитки, що їх ворог заподіяв господарству міста, а також окремим громадянам, обчислюються більш як у 615 мільйонів карбованців (у довоєнних цінах).

Будівництво тимчасового мосту через Південний Буг в районі Вінниці, березень 1944 року


Вулиця міста після відступу німців


Вулиця Леніна у Вінниці одразу після визволення

Та ні з чим не можна було зрівняти біль утрати рідних,близьких, яких забрала війна. Надзвичайна державна Комісія з виявлення і розслідування злочинів фашистських окупантів на тимчасово окупованій території Вінницької області виявила таке: за період окупації у Вінниці 920 вінничан було розстріляно в концтаборах, убито у в’язниці в грудні 1943 р. 200 чол., 400 чол. померло від висипного тифу, розстріляно за переховування євреїв та зв’язки з партизанами 300 вінничан. Масово знищувалось єврейське населення, цигани. Загалом гітлерівці знищили 41620 вінничан. Всього з Вінниччини було вивезено 78550 громадян на примусові роботи до Німеччини, зокрема з Вінниці — 14100 чол.
Дослідження щодо масштабів трагедії Голокосту на Вінниччині зроблені і опубліковані у ЗМІ Ф.А.Винокуровою — краєзнавцем, заступником директора вінницького обласного державного архіву.
Пам’ять загиблих героїв і жертв війни увінчено у пам’ятниках та назвах вулиць Вінниці. Наши вінничани свято шанують тих, хто віддав своє життя за Перемогу. Святинею для вінничан є Меморіал Слави, відкритий в 1958 році (скульптор — Я.Куленко, архітектор — В.Спусканюк). Тут поховані 79 воїнів Червоної Армії.

Меморіал Слави у сквері Козицького

На другий день звільнення міста від окупантів, 21 березня 1944 року, газета «Красная звезда» писала: «Погибших героев люди бережно переносят в скверик. Девушки украшают подснежниками и хвоей».
Всього в боях за Вінницю загинули 1265 воїнів. На 18 гранітних плитах Меморіалу також викарбувані імена 6486 загиблих на фронтах війни вінничан.
Глибоку шану віддають вінниччани полеглим в 1941 та в 1944 роках щороку вдень звільнення міста та в День Перемоги, покладаючи квіти на братські могили, які знаходяться на Старому місті, кладовищі по вулиці Київській.

Вінниця була тимчасово окупована військами нацистської Німеччини ...(число, місяць, рік)

19 липня 1941 року
21 липня 1941 року
13 липня 1941 року

Вінниця була звільнена від нацистських окупантів ...( число, місяць,рік)

20 березня 1944 року
19 липня 1943 року
4 березня 1944 року

Звання Героя Радянського Союзу за роки війни були удостоєні ... вінничан

95
175
135

Вінницю визволяли з’єднання і частини ... армії

38-ї
26-ї
18-ї

Користуючись текстом, заповніть пропуски:

1) Вінниця була тимчасово окупована військами нацистської Німеччини ... (число, місяць, рік)

2) Вінниця була звільнена від нацистських окупантів ... ( число, місяць,рік)

3) Звання Героя Радянського Союзу за роки війни були удостоєні ... вінничан

4) Вінницю визволяли з’єднання і частини ... армії

Розташуйте в хронологічному порядку:

А) Відкриття Меморіалу Слави в сквері ім..Козицького

Б) Початок масових розстрілів мирного населення міста

В) Звільнення м.Вінниці від окупантів

Г) Оборнні бої Червоної Армії на околиці Старого міста

Встановіть відповідність:

1) П.Москаленко А) Очолював оборону м.Вінниці в 1941 р.
2) Ю.Курій, В.Семенець Б) Підпільники, Герої Радянського Союзу
3) І.Бевз, Л.Ратушна В) Члени підпільної групи П.Мельника
4) В.Владимиров Г) Командувач 38-ої Армії, яка звільняла місто
4) О.Грабець Г) «Батько» , командир загону УПА на Поділлі

Досліджуємо, пізнаємо, узагальнюємо

Гуманітарний вчинок — це вчинок , який захищає життя і гідність людей , які перебувають у небезпеці і пов’язаний з ймовірністю особистого ризику для тих, хто надає допомогу.
Перегляньте в Інтернеті фільм " Реквієм Берегині" і дайте оцінку подвигу героїні фільму вінничанки Постоловської:
1) Чому таку назву носить цей фільм? Чи можна вважати її вчинок гуманітарним?
2) «“Праведники світу„ в нашому місті, моїй родині» — таким може бути дослідницький проект, як індивідуальний, так і колективний.
3) Серед Почесних громадян міста Вінниці є прізвище С.П. Белканія, Івана Павлова. Який особистий їхній внесок у життя громади міста, його історію, чим заслужили такої пошани від громади міста?