§8

Вінницьке Срібне Відродження

Факти потужної модернізації економічного життя міста, його інфраструктури останньої чверті ХІХ- початку ХХ ст.?

Становлення загальної та спеціальної освіти в місті?

Громадянське сподвижництво великого хірурга, педагога М.І.Пирогова

Люди в історії міста

Оводов Микола Васильович — міський голова (1899-1917 рр.)

Народився Микола Висильович 17 листопада 1864 року у збіднілій дворянській родині на Воронежчині. Після закінчення Київського університету Святого Володимира працював у 1880-1890-х роках лікарем в Ямполі.

Микола Оводов

З квітня 1890 року Микола Оводов — вінницький міський лікар, який розгортає досить широку медичну практику. З 1898 року — консультант хірургічного відділення психіатричної окружної лікарні Вінниці, багато зусиль доклав до боротьби з холерою.
Влада високо оцінила його лікарську практичну діяльність.Він — кавалер орденів св. Анни ІІІ ступеня (1894р.) та ІІ ступеня (1902 р.), св. Станіслава ІІ ступеня (1897 р.).
У 1899 році Микола Васильович обраний Вінницьким міським головою. Неодноразово переобирався на цю посаду до 1917 року.
Під час головування Оводова відбувся величезний прогрес у розвитку міста, міського самоврядування, господарства. На посаді голови він розумів, як лікар, яке значення для громади, її здоров’я не лише фізичного, а й морального, мають водогін, каналізація, електрика, театр, громадський доступний транспорт, громадські установи, облаштоване, впорядковане місто.

Відкриття трамвайного руху у Вінниці. Зліва — міський голова М.Оводов. Картина з фонду Музею трамваю
Перший трамвай
Для успішної реалізації планів, фактично оновлення життя міста, він добирає фахівців до міської управи, спеціалістів інженерної справи. На посаду міського архітектора М.Оводов запрошує службовця Головної казарменної комісії Генштабу Григорія Артинова — випускника Санкт-Петербурзького інституту цивільних інженерів.
Сучасникам Микола Васильович запам’ятався як енергійний організатор і чесна людина, бо ж, «довго господарюючи в місті, крім звичайної оселі городянина, ні до чого не доробився». В останні роки життя працював лікарем в Одесі, де і помер у 1941 році.
Пишаймося!

Зодчий міста — Григорій Григорович Артинов.

Майбутній міський архітектор Вінниці народився у 1860 року у сім’ї дворянина з міста Ніжин, на Чернігівщині, грека за походженням. Він закінчив реальне училище в Кронштадті, Санкт-Петербурзьке Будівельне училище (пізніше — Інститут Цивільних Інженерів). Розпочав службу техніком в Санкт-Петербурзькій міській управі, потім в Ломжинській губернії, на Волині.


Григорій Артинов

У 1900 році міський голова Вінниці Микола Оводов запрошує Артинова зайняти посаду головного інженера міста.
Так сталося, що до початку XX століття Вінниця майже не мала не лише значних будівель, але й простого благоустрою та обладнання вулиць. Головна частина повітового центру — правобережне Нове місто — виглядало, як занедбане містечко. Територією міста, його благоустроєм займався міський землемір Олександр Волков, який потім став помічником Артинова.
У 1900-ті роки Артинову доручають проектування жіночої гімназії, міської бібліотеки, церкви Воскресіння Христова на православному кладовищі, кам’яних сходів до Бугу, міських кам’яних лавок, реконструкцію та оздоблення будинку міського театру, готелю «Савой», будинку міської Думи.

Вінницький драматичний театр, архітектор Г. Артинов



Храм Святого Вознесіння Господнього, початок XX століття. Архітектор Г. Артинов



Водонапірна башта у Вінниці, архітектор Г. Артинов



Проект фасаду будівлі Православної церкви, реконструйованої над колишньою єзуїтською будовою. Креслення Г. Артинова

Треба віддати належне зодчому міста, який розумів, що без залучення коштів меценатів справа будівництва може призупинитися. Таким меценатами була заможна частина єврейської торгово- ремісницької громади.Тому в 1903 році він будує синагогу, а в 1909-1910 році — Свято-Воскресенську церкву на православному цвинтарі (поблизу центрального універмагу).

Церква Воскресіння Христова, архітектор Г. Артинов



Фасад церкви Воскресіння Христова. Фрагмент креслення Г. Артинова, 1902 рік

Також він використовував в плануваннях кварталів міста замовлення військової еліти, заможних городян, поміщиків, які обирали місто для постійного проживання.
Григорій Григорович особливо піклувався про розвиток міського водогону, каналізації, озеленення та благоустрій міста. Він виступив ініціатором створення у 1919 році «Товариства добробуту міста Вінниці», запроектував міську вертикальну каналізацію з біологічними фільтрами, з використанням енергії Південного Бугу.
Поряд з Г.Артиновим працювали Костянтин Прусак, який спроектував приміщення окружної психіатричної лікарні; Микола Зайцев — проект казарми артилерійської бригади; Костянтин Введенський — дерев’яний міст через Буг, гостинний двір, під’їздне шосе від вокзалу до центру.Завдяки їх діяльності зростали нові, правильно сплановані квартали на Замості.


Дерев’яний міст через Південний Буг, розташований на місці сучасного Староміського мосту, фото 1943 року

Навесні 1919 року Григорій Артинов помер від «іспанки». Місце поховання першого головного архітектора Вінниці — невідоме.

Становлення театру у Вінниці.

«Вінниця — дуже гарненьке. Затишне містечко...Поруч із старосвітськими садибами — театр, який можна перенести в будь-яку столицю», — так писав у своїх мемуарах генерал Олексій Брусилов, який проживав у місті в 1913-1914 роках.

Генерал Олександр Брусилов

Така висока оцінка дана не лише архітектурному рішенню будови, а й призначенню самого театру. Адже театр — це, в першу чергу, показник готовності частини громади сприймати гру акторів, внутрішньо переосмислювати дійство, яке відбувається на сцені, співставляти з реаліями життя як власного, так і суспільства в цілому.
Про те, що в повітовому містечку буде театр, могла мріяти свідома частина громади, але не могла допустити цього російська імперська влада: за законами того часу дозволялося будувати театри лише в губернських містах.Тоді вінницький міський голова М.В.Оводов запропонував досить оригінальний вихід. У постанові Міської управи зазначили не будівництво театру, а «новий будинок Вінницької міської управи із залою для глядачів та сценою».


Вінницький міський театр у 1910-х роках. Архітектор Г. Артинов



Вінницький державний академічний музично-драматичний театр імені М. Садовського. Сучасне фото

Архітектурний проект у характерному для того часу стилі «модерн» було розроблено під керівництвом головного архітектора Григорія Артинова. В 1909 році міська управа своєю постановою передала підряд на будівництво театру місцевим купцям Х.Зискінду, М.Нееру, Ш.Немировському. Будівництво велося швидкими темпами, замовлялися крісла, обладнання для сцени, формувалася театральна трупа.
Жителі міста проявляли живу цікавість до будови. За їх участі вносилися зміни в проект. Адже активна частина громади міста наполягала на тому, щоб більшу частину приміщення все-таки віддали під театральні потреби, а не під управу.
У грудні 1910 року відбулася перша вистава. Театральне життя міста потребувало професійних кадрів: режисера, акторів, балерин, музикантів.Їх запрошували в провінційне містечко і не забували одночасно плекати власні кадри. Про те, яким був сам народний театр, можна дізнатися з календаря — довідника «Вся Вінниця», виданого у 1910 році. «Камерний театр вартістю в 160 тис. карбованців. Електричне освітлення, розкішні декорації, різноманітні облаштунки і світлові ефекти. Окреме фойє, два буфети, вестибюль, каса, контора. Три завіси: розсувна, з клапаном і рекламна. Десять окремих вбиралень для акторів з дзеркалами та умивальниками. Театр вміщує 1000 глядачів. Вартість вхідного квитка від 17 коп. до 7 крб. в ложі Бенуара.»
До 1917 року на сцені театру виступали виключно заїжджі актори.Стаціонарний театр був створений лише в 1920 році Гнатом Юрою.

Гнат Юра у виставі «Мартин Боруля»

Разом з ним тут починали свій творчий шлях такі видатні майстри: Амвросій Бучма, Олексій Ватуля, Володимир Сокирко, Феодосія Барвінська, молодий Юрій Смолич, який пізніше описав цей період в житті колективу у повісті «Театр невідомого актора».

Юрій Смолич



Феодосія Барвінська



Володимир Сокирко



Олексій Ватуля



Амвросій Бучма у спектаклі «Макар Діброва»

Також на гастролі до Вінниці приїжджали видатні служителі Мельпомени: Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Ігор Ільїнський, Михайло Царьов, Зоя Гайдай, Леонід Собінов, Ваграм Папазян.У 1924 і 1926 роках виступав Володимир Маяковський.


Михайло Царьов



Зоя Гайдай у ролі Наталки-Полтавки



Леонід Собінов в опері «Русалка»



Ігор Ільїнський у ролі маршала Кутузова у кінофільмі Ельдара Рязанова «Гусарська балада»



Юрій Шумський



Наталія Ужвій у спектаклі «Калиновий гай»



Ваграм Папазян у ролі Отелло

Сподвижницво активних громадян міста.

Срібну мить вінницького віддродження не можна уявити без її громадянина В’ячеслава Федоровича Коренєва — неординарної, творчої, сильної, наполегливої особистісті.

В’ячеслав Коренєв

Він викладав малювання у Вінницькому реальному училищі, мав свою студію, своїх учнів. Для провінційного міста, де не було великих виставок, а художнє життя обмежувалося показом лише окремих робіт в маєтках поміщиків для вузького кола відвідувачів — це був великий прорив в мистецькому житті. Його самовіддана праця була високо оцінена. В 1903 році він нагороджується орденом Св.Станіслава ІІІ ступеня, а в 1906 році- орденом Св.Анни ІІІ ступеня.
В училищі він зумів малювання перетворити із другорядного предмета в один із найулюбленіших. Все, чого навчали в Петербурзькій академії, він полишив і створив власну методику викладання. Він ніколи не обмежував творчість своїх вихованців. «Як навчав?- давав лише контур, тільки намічав тіні, але все це було так добре продумано, так цікаво: показати як виникає малюнок, як наносяться основні лінії. Це був початок справжньої систематичної школи, малої академії» — писав його учень, відомий краєзнавець Г.В.Брілінг. Його принцип — від кожного по здібностям, таланту, але не нижче встановленої норми.
Він вмів заохотити своїх вихованців: дарував придбані за власний кошт альбоми, фарби, книги, організовував виставки кращих учнівських робіт, а здібні і творчі учні долучалися до малювання декорацій для вечорів, вистав.
В 1913 році на виставці в Києві серед середніх учбових закладів училище за постановку малювання отримало Велику золоту медаль.


Причал. В’ячеслав Коренєв

Сам Коренєв, відомий як пейзажист, любив вихоплювати сюжети, здавалося, мало примітні. Але для справжнього поціновувача мистецтва стає зрозумілою вся привабливість буденності. Малював мало, переважно весною і влітку, коли закінчувалося навчання в училищі, очевидно перешкоджала цьому також його активна громадська діяльність.
В.Коренєв був організатором і головою правління у Вінниці першого споживчого товариства. В 1904 році він задумав відкрити яхт-клуб, кегельбан у садку училища, приватну ковзанку, літню школу плавання.

Басейн гуртка «Спорт»

В 1910 році було відкрито гурток «Спорт», при якому діяв яхт-клуб. Яхт—клуб був заснований на кошти мецената графа З.Грохольського.

Відкриття гуртка «Спорт»


Гурток «Спорт» у Вінниці

Мета клубу — фізичний розвиток хлопців, навчання плаванню, греблі. У яхт—клубі був кегельбан, майданчик для гри у крокет, школа плавання, 10 човнів.Існував за батьківську плату (2-3 крб. за кожного учня) і пожертви багатих поміщиків.

Члени гуртка «Спорт». Посередині — В. Коренєв

У 1913 році в клубі з’явився і перший моторний човен «Світлана», виготовлений Чоботарьовим — судовим приставом окружного суду.
Кожного року восени влаштовувались офіційні змагання з плавання та греблі, а для маленьких — греблі в дерев’яних коритах (баліях). Так започатковувалася спортивна гребля у Вінниці.
Коренєв проводив урочисті огляди всієї флотилії. Вся флотилія на чолі з командорським човном «Ундина», прикрашеним квітами, килимами, пливла річкою. «Ундина» була обладнана під давньоруський човен, попереду її пливли чудово виконані штучні лебеді, а погоничем їх був одягнутий у казкового хлопчика син Коренєва. На подушках у човні сидів сам В’ячеслав Федорович з дружиною. На такі паради збиралось чимало глядачів, і це ставало справжнім святом.

Шлюпка «Ундіна», на борту якої В. Коренєв з синами Георгієм і Леонідом. Листівка 1911 року.

Взимку вінничани полюбляли ковзанки. Їх відкриття було справжнім святом. Найбільш популярною була ковзанка біля Староміського мосту. Дозвіл на її відкриття давала поліція, яка оглядала товщину льоду і вирішувала, чи безпечно буде кататися. Були і штучні ковзанки, наприклад, у літньому парку, приблизно там, де сьогодні фонтан. Цікаво, що лиж у Вінниці зовсім не знали, а от санки користувались успіхом, особливо на таких вулицях, як Хлібна.
Попри активну педагогічну, спортивну діяльність, Коренєв створює добровільну пожежну команду, яка відзначалася під час гасіння пожеж на Єрусалимці.
В роки Першої світової війни він був секретарем Червоного Хреста, розпочав створення музею війни, організовує благодійну виставку за участі Маневича «Художники- воїнам». На весь період війни повністю в госпіталі оплачує одне ліжко, тобто, утримує повністю хворого Коренєв став першим директором історико—побутового музею, а для цього він віддав чотири кімнати свого помешкання під музей (вул. Грушевського , 30).

Будинок В. Коренєва у Вінниці за адресою вулиця Грушевського, 30

В реальному училищі з 1893 року викладав Закон Божий Іван Омелянович Шипович — відомий краєзнавець, археолог, етнограф.

Іван Шипович, фото 1927 року

Саме його перу належать дослідження вінницької старовини, починаючи з часу першої писемної згадки про місто, про капуцинський монастир, події Визвольної війни, зокрема діяльність Івана Богуна, про народні виступи, нашестя саранчі, наслідки холери, малярії, що лютували в краї, про те, як вулицю Поштову уклали каменем перед приїздом Олександра І, як напередодні війни 1812 року робив огляд військ князь Багратіон, як до Вінниці із синами приїздив Микола І...
При міській управі Іван Омелянович очолював археологічну комісію, яка займалася питанням перейменувань назв вулиць міста з «метою воскресіння і відновлення в пам’яті подій з історії краю та Вінниці». Також він відкрив скіфське городище в Сабарові.
За дозволом царської цензури перед Першою світовою війною виходить його монографія «Про кордони бувшої Брацлавщини, історичне життя в ній та відношення Брацлавщини до Подолії» (1914 р.), в якій він обґрунтовував необхідність утворення нової губернії з центром у Вінниці.
Свою багату колекцію історичних пам’яток він пізніше передав до краєзнавчого музею, співпрацюючи з В.Отамановським.
Про І.О.Шиповича, як педагога, людину, залишив свої спогади Г.Г Брілінг: «Він був відмінним педагогом, зовсім позбавленим релігійного фанатизму. Для своїх пошуків використовував джерела на багатьох мовах...ця мудра людина розуміла нас та наше безбожжя...А тому намагалася нам дати те, що можливо — високу мораль, почуття обов’язку...»
В голодні 30-і роки протоієрей Браїловського монастиря Іван Омелянович Шипович надав можливість селянам окружних сіл переховувати хліб в божому притулку. Та знайшлися зрадники, і в грудні 1932 року 75-річного Івана Омеляновича засудили до трьох років таборів, відправили до Сибіру, а монастир закрили. Сім’ю Шиповича в 1934 році викинули на вулицю із власного будинку, а на його масці збудували приміщення обласного управління НКВС.
Повернувся із табору І.О.Шипович в 1936 році у рідне село Ведмеже Вушко і одразу помер. Поховали його на православному кладовищі, за сучасним універмагом.
В культурному житті міста в 1902-1904 роках свою сторінку вписав видатний український композитор Микола Леонтович, який викладав музику і співи в середніх навчальних закладах міста. Він не лише популяризував українську класичну і народну музику, а й створив хор, який користувався великим успіхом серед поціновувачів хорового співу.

Микола Леонтович із сім’єю

В 1903 році в Києві виходить з друку його «Збірка пісень з Поділля». Його справу продовжив відомий український композитор і хоровий диригент Г. Давидовський.
Трагічна смерть М.Леонтовича в 1921 році сколихнула всю творчу еліту України. Шанувальники таланту композитора утворили Всеукраїнське музичне товариство імені Леонтовича. Його філії працювали у Вінниці, Тульчині. Хорова капела під керівництвом Давидовського заслужено отримала ім’я свого першого засновника — Миколи Леонтовича.
Вінниця-батьківщина Михайла Коцюбинського — класика української літератури. Громадська і літературна діяльність переплилися в його вінницькому періоді: на посаді гласного міської думи він опікувавася питаннями освіти. В 1891 році при Вінницькому реальному училищі склав екзамен на звання народного вчителя.

Михайло Коцюбинський

В 1927 році, в будинку, де він народився, відкрито літературно —меморіальний музей, його іменем названо проспект, кінотеатр, обласну(1981 р.), а з часом і Всеукраїнську літературні премії (1993р.).

Музей М. М. Коцюбинського. Вінниця, вулиця І. Бевза, 15

Друг письменника М.Коцюбинського етнограф, фольклорист, статистик, історик В.В. Боржковський заснував «Староміське товариства садівництва». Вів досить активне громадське життя. В 1911 році надрукував історико-краєзнавче дослідження " Старе місто".
Вінниця початку ХІХ ст. вабила громадських, літературних діячів своїм затишком, садами, далеко непровінційним облаштуванням громадських установ на Замості, і, звичайно, підприємливими, працьовитими, освіченими людьми.

Валеріан Боржковський

З Вінницею пов’язав свою діяльність Й.А. Волошиновський — теоретик і практик кооперативного руху.

Йоахим Волошиновський

З його ініціативи Вінниця стає центром проведення зібрань кооператорів тодішньої Російської імперії, виходить перший в Україні кооперативний часопис " Світова зірниця".
За його ініціативи в 1908 році у Вінниці проходить перший Всеросійський з’їзд представників споживчих та сільськогосподарських товариств. В 1911, 1913 роках місто приймає учасників галузевих кооперативних форумів тодішньої імперії.
З 1909 до останнього дня свого життя — 9 грудня 1920р. в місті жив, працював відомий письменник, організатор кооперативного руху, прихильник української справи Дмитро Маркович (1848-1920).

Дмитро Маркович

Його дільність не обмежувалася виконанням лише посадових обов’язків члена обліково-позикового комітету Вінницького відділення Держбанку, земського гласного. Разом із прогресивними і високоосвіченими діячами В.Боржковським, І.Лозинським входив до комісії з народної освіти земства. Більше третини земського бюджету, завдяки їх клопотанню, витрачалося на освіту міста.
В 1917 році Маркович очолив губернську раду. За часів Центральної Ради займав посаду Головного прокурора України. Його професіоналізм оцінили всі наступні режими.За гетьманату П.Скоропадського він був прокурором Генерального суду. Коли ж уряд Директорії УНР перебував у Вінниці, Дмитро Маркович був міністром юстиції. З його ініціативи у місті була заснована «Просвіта». У Вінниці написав знаменитий «Лист до читача». Вся літературна спадщина письменника проникнена ідеєю віри у світле майбутнє України.
Серед активних учасників української громади, організованої Д.Марковичем, помітну роль відігравав М.Білинський — історик, етнограф, мовознавець. З 1911 року він працював в газетах «Вінницький голос» та «Слово Подолії», на сторінках яких публікував фольклорні та етнографічні дослідження.1921-1926 роках Білинський — бібліотекар і консультант Вінницької філії Всенародної бібліотеки УАН, входив до Кабінету виучування Поділля.
Цінними для вінничан залишаються його праці «Назва Вінниці та її транскрипція» (1925), «Вінницький замок: історичний нарис з доби XVI-XVIIIст.» (1926).
В педгогічній науковій думці широко відоме ім’я Софії Русової (1856-1940)- видатного педагога, мистецтвознавця, активної діячки Центральної Ради.

Софія Русова

1909-1917 роки — це вінницький період її життя, який був багатий на нові розробки національної концепції української шкільної та позашкільної освіти, педагогіки.

Видання педагогічних творів Софії Русової, 1997 рік

Разом із чоловіком Олександром Александровичем — відомим педагогом, статистиком — придбали садибу на Старому місті, куди приїздили з Києва щоліта. У Вінниці С.Русова видала підручники " Початковий підручник французької мови", " Коротка історія українського письменства", зробила переклад твору польського письменника Г.Сенкевича " Івась Музика".

Обкладинка «Українського букваря», який видала Софія Русова 1906 року

Подружжя Русових товаришували із Дмитром Марковичем, родиною Хоменків, син яких — Іван Хоменко — навчався у вінницькій гімназії.

Іван Хоменко

Він зробив третій в історії України переклад Святого письма Старого і Нового заповітів. Мовну редакцію здійснили Ігор Костецький та Михайло Орест (Зеров).

Сторінка з Біблії у перекладі Івана Хоменка

Поряд з іменем славетного хірурга М.І.Пирогова свою сторінку лікарської справи написав у житті міста Людвіг Іванович Малиновський (1875-1917).

Людвіг Малиновський

Розпочав свою медичну практику в Подільській губернії Ушицького повіту. У Вінниці, повітовому містечку, стаціонарної лікарні в той час не було. Для лікування хворих приміщення наймали. В 1899 році міська дума склала кошторис для будівництва лікарні, але знайшлося вивільнене приміщення. Нині це приміщення політехнічного коледжу.

Приміщення Політехнічного коледжу у Вінниці. Нині — це Вінницький коледж Національного університету харчових технологій

Там розмістилася найбільша лікарня на Поділлі. За особистою заявою Л.Малиновського призначили хірургом. Персонал із 30 осіб, який жив на території лікарні,лікував і обслуговував хворих. За весь час роботи Людвиг Іванович мав лише три відпустки — наукові, і то за власний рахунок. Він встиг написати лише один підручник «Догми асептики» (1916).
В 1910 році подільське земство розпочало збір коштів на нову лікарню. Сьогодні — це обласна лікарня імені Миколи Пирогова.

Лікарня М. Пирогова у 1917 році

Саме в цей рік, коли закладалася лікарня, виповнювалося 100 років від народження видатного хірурга Пирогова. З самого початку будівництва планувалося, що це будуть корпуси хірургії, сподіваючись на те , що її очолить відомий вже на той час на Поділлі хірург Людвиг Іванович Малиновський.
В 1913 році був урочисто закладений перший камінь майбутньої лікарні. На заваді стала війна. Прифронтова Вінниця приймала поранених, розквартировувала війська, які йшли на фронт. Малиновський разом із земськими лікарями навчав медичної справи сестер милосердя. Він розробив свою методику навчання (метод Сократа): від складного до простого через систему питань, уточнюючи найдрібніші деталі, бо вважав, що від знань медичної сестри про асептику залежить одужання пораненого. Організатором курсів була дружина генерала Брусилова — Надія Володимирівна.

Хірургічний центр Вінницької обласної клінічної лікарні імені М. П. Пирогова, сучасне фото

Лікарню відкрили в квітні 1917 року. Під час урочистостей з нагоди відкриття Людвіг Іванович простудився і невдовзі помер. Громада міста на знак вдячності вирішила похоронити відомого хірурга біля хірургічного корпусу лікарні, а вулицю, яку видно з вікон корпусу, назвати його іменем.
В 1913-1914 роках у місті проживав генерал Олексій Брусилов —командувач російської 8-ою армією, який залишив найтепліші спогади про Вінницю.

Олексій Брусилов у 1917 році

В мемуарах, які вийшли в 1926 році, Олексій Брусилов писав про Вінницю, її людей: «Налетів вихор війни і революції: особистого життя більше немає. Кінець минулому у малому й великому...У нашій сім’ї збереглися найкращі спогади про це миле місто, про сердечні стосунки з людьми всіх рангів , положень, національностей»

Будинок, у якому жив О. Брусилов у Вінниці. Адреса — вул. Архітектора Артинова, 5

Про рівень цивілізації життя у місті свідчать не лише наявність життєво важливих об’єктів інфраструктури (транспорту, водогону, освітлення та ін.), а й наявність закладів культури, друкування преси.

Заснування публічної міської бібліотеки, типографії.

До 1907 року місто не мало власної публічної бібліотеки. Коли її відкрили в невеличкому приміщенні, книжковий фонд складав лише 6,5 тисяч книжок, з якого 866 томів були передані бібліотеці викладачем єврейського училища І.Рубінштейном. Бібліотека носила ім’я М.Гоголя.

Міська Гоголівська бібліотека у Вінниці

Це було єдине приміщення у місті, на якому встановили годинник. Також сповіщав час соборний дзвін о 12-ій дня і о 5-ій годині вечора. За користування бібліотекою треба було платити 30 коп. в місяць із міського читача і 10 коп. — з читачів передмістя. Тому читачів було небагато: 240 читачів — в рік відкриття. В 1909 році вже було 1800 відвідувачів бібліотеки.
Перша згадка про міську типографію припадає на 1912 року.
Міська дума активно шукала ресурс для відкриття своєї міської типографії, адже до цього все друкувалося переважно в Кам’янець-Подільському. Свої послуги запропонував київський купець 14-ої гільдії Йосиф Черкаський, який торгував друкарським обладнанням. 13 березня 1912 року влада міста прийняла його пропозицію за умови, що той на 10% зменшить суму за все обладнання типографії. Черкаський погодився і завіз необхідне обладнання. За дозволом губернатора від 12 червня 1912 року типографія була відкрита на Миколївському проспекті в глинобитному будинку Шехтмана.В ній працювали 10 робітників.

Дача Шехтмана на березі Південного Бугу

В місті виходили газети «Подольский край», «Юго-Западный край» (орган міської думи), «День» (до 1 січня 1913 року) «Винницкий голос», «Винницкий листок», журнал «Вестник спиртовой промышленности». Газета «Юго-Западный край» — орган міської думи, виходила найдовше. Однак в ній мало висвітлювалося життя міста.

Щоденна вінницька газета «Юго-Западный край», 13 січня 1916 року

З 16 березня 1917 року газета почала виходити під назвою «Свободный голос» і розповідалося в ній тільки про Вінницю. Тоді ж став виходити часопис місцевої інтелігенції «Подільська воля». Жодна з цих газет не виходила українською мовою.
З травня 1915 року типографія почала друкувати на замовлення підручники, математичні тексти.
У Вінниці існувала також польська типографія, де було надруковано у 1918 році "Початковий підручник французької мови задля самонавчання в перших класах гімназії".Автор підручника — Софія Русова.

Повсякденне життя.

Срібне Відродження вносило нові віяння в усталений до цього часу стиль життя, дозвілля, відпочинок вінничан.
В  1902 році за ініціативи місцевого комітету «Піклування про народну тверезість» був збудований за проектом Г. Артинова Народний дім, який став осердям боротьби за викорінення такого зла як пияцтво.

Народний дім у Вінниці

В приміщенні Народного дому була свою сцена, декорації для вистав, бібліотека, читальня Товариства тверезості.
Пересічні громадяни отримали змогу ввечері або у вихідні збиратися в просторому і світлому приміщенні, щоб розумно провести вільний час: поспілкуватися, почитати газети, журнали, подивитися виставу, а також позайматися спортом.
Для молоді читали лекції, в яких переважно пропагувався здоровий спосіб життя, ставили вистави, проводили розважальні вечори. Коли розпочалася Перша світова війна, тут розмістили лазарет, яким опікувалася дружина генерала О.Брусилова.
Захоплювалася вінницька молодь крокетом, «сокольською» гімнастикою, яку популяризував в місті граф Макс Румерскірх. Особистим рівнем гімнастичної підготовки він зумів зацікавити молодь реального училища та гімназії новим видом спорту. В 1915 році у театрі відбувся парад гімнастів училища та жіночої гімназії.
Започаткована популярність гімнастики тривалий час не втрачала своїх позицій у спортивному житті міста.
В 1910 році син штабного генерала Адаріді — Борис приніс до реального училища великий дивний м’яч — футбольний.
Про футбол, як гру, мало хто знав. Грали без правил. А з 1911 року у Вінниці футбол вже набув популярності.
Перші вінницькі футбольні команди «Сокіл» (православна) і «Стелла» (польська) були сформовані в реальному училищі, а дещо пізніше виникли команди на пивоварному заводі Фучека, залізниці.
Спочатку футболісти форми не мали, бо коштувала дорого. Лише бутси тоді коштували від 8 крб. Постачальником футбольного і, взагалі, спортивного спорядження був магазин «Орта» в Києві. Також бутси та м’ячі можна було замовити поштою.
Перші футбольні матчі проходили на березі Бугу, навпроти клубу «Спорт», де був великий пустир, та на Царині (Старе місто).
Футбольні матчі відбувалися і в умовах Першої світової війни. Супротивником вінницьких футболістів 15-го піхотного полку була команда із Жмеринки. Про останній матч писав у своїх спогадах «Як я був футболістом» український письменник Юрій Смолич.

Зустріч жмеринських футболістів з одеською командою «Вега». Спортивна газета. — 1967. — № 72.

Коли приходила зима і береги Бугу покривалися льодом, футболісти грали в імпровізований хокей. Шайби робили із гумових накладок на підбори, а клюшки виточували із гілляк. Грали з 8-ої до 9-ої ранкуна льодовому катку, допоки не приходили на ковзанку любителі ковзанів.
Новинкою для вінничан стали «ілюзіони» — стаціонарні кінотеатри, які виникають з 1911 року. Найперший такий кінотеатр «Амбрось» був відкритий дворянкою Є.К.Добржанською та приватним повіреним К.Ф.Ловицьким. Прибутки від показу фільмів під гру на скрипці та піаніно підштовхнули багатьох підприємливих людей відкривати все нові і нові «ілюзіони».

Сучасний кінотеатр «Родина» у приміщенні колишнього кінотеатру «Амбрось»

Культурне, наукове, спортивне та громадське життя міста початку ХХ ст. було досить колоритним, насиченим завдяки активній діяльності громадян.

Міський голова Микола Оводов запросив в ... році на посаду головного архітектора ...

1899, Миколу Зайцева
1904, Костянтина Прусака
1900, Григорія Артинова

Гурток "Спорт" створив ...

Граф З.Грохольський
В’ячеслав Коренєв
Іван Шипович

Гімнастику презентував граф ...

З. Грохольський
Макс Румерскірх
А. Грохольський

Відома педагог, член Центральної Ради ...

Софія Русова
Надія Брусилова
Наталія Ужвій

Вінницька типографія була відкрита ...

1907 року
1918 року
1912 року

Користуючись текстом, заповніть пропуски:

1) Міський голова Микола Оводов запросив в ... році на посаду головного архітектора ...

2) Гурток «Спорт» створив ...

3) Гімнастику презентував граф ...

4) Відома педагог, член Центральної Ради ...

5) Вінницька типографія була відкрита ...

Розташуйте в хронологічному порядку:

А) Відкриття лікарні ім. М.Пирогова

Б) Відкриття Народного дому

В) Початок будівництва театру

Г) Заснування гуртка «Спорт»

Д) Зародження футболу у місті

Встановіть відповідність:

1) М.Оводов А) Вінницька «Просвіти»
2) Г. Артинов Б) Теоретик і практик кооперативного руху
3) Д.Маркович В) Лікар, міський голова
4) М.Леонтович Г) Вежа, театр, «Товариство добробуту м.Вінниці»
5) І.Шипович Д) «Збірка пісень з Поділля», «Дударик»
6) В.Коренєв Е) Яхт-клуб, кегельбан, музей історії.
7) Й.А. Волошиновський Є) Історичне краєзнавство

Досліджуємо, пізнаємо, узагальнюємо

1)Проведіть по місту пішу екскурсію разом з вчителем (із батьками — у вихідні дні) і встановіть, які пам’ятні стели облаштовані за адресою:вул.Соборна, 67; вул.Архітектора Артинова,5;вул. Чкалова 15; вул.Пушкіна, 38; вул. Соборна, 3; Грушевського,3, Червонохрестівська, 11 та на розі вулиць Соборної і Оводова. Пригадайте, про які особистості, події в житті вінницької громади вони можуть розповісти гостям міста?
2) В обласному художньому музеї зберігається понад 50 етюдів В.Ф.Коренєва. Відстежуйте роботу художнього музею, щоби не пропустити нагоди познайомитися з мистецькою спадщиною активного громадянина нашого міста початку ХХст. В’ячеслава Коренєва.

Для допитливих краєзнавців

Готель «Савой» за своє «життя» був свідком зміни політичних режимів, «побачив» багатьох діячів, привабливі і жахаючи картини життя міста.Зокрема :
лютий 1919 р. — уряд Директорії; кабінет Дмитра Марковича в одній із кімнат готелю;
березень 1919 р. —штаб Першої Української радянської дивізії на чолі з Миколою Щорсом;
серпень 1919 р.- офіцери УГА;
травень 1920р. — зустріч Симони Петлюри з Юзефом Пілсудський;
серпень 1920р.- губернський більшовицький ревком;
лютий 1921р. — перейменування в Палац праці;
вересень 1941року — показовий розстріл нацистськими окупантами двадцяти полонених радянських офіцерів;
1943 рік — виставлені фотографії розкопаних окупантами слідів злочинів НКВС у Вінниці;
1944 рік — бомбардування авіації, пожежі ;
1953 рік — відбудований "Савой" перейменовано в готель «Україна»;
2010 рік — турецька компанія «Bosfor» в конкурсі виграла право на реставраційні роботи за умови аренди приміщення на 25 років;
червень 2010 р.- приміщення Вінницького апеляційного суду.

2)Назви вулиць міста мають цікаву історію. Простежте як змінювалися назви таких вулиць: Соборна, Коцюбинського, Замкова, Івана Богуна, Брацлавська,1905 — го року, А.Первозванного.